ЛЕВІТ Леонід Олександрович
«Фотография меня
интересует прежде всего как средство интерпретации действительности. Именно
это, как мне кажется, является основным в работе настоящего художника: он
должен не копировать действительность, а интерпретировать ее в рамках какого-то
своего мировоззрения, идеологии. Взяв в руки фотоаппарат, я стараюсь открыть в
человеке все то лучшее, к чему он может дотянуться, я как бы хочу очертить его
высшую духовную потенцию. От портретиста зависит, как слепить образ человека – снизить
его или возвысить, но для этого нужно обладать определенным волевым зарядом. Светопись должна отражать
ваше отношение к жизни. Создание фото-портрета – это как волшебство. А
формальные приемы помогают мастеру заострить содержание.
Сегодня же многие фотографы ставят перед собой
задачу в первую очередь изучить все технические возможности своей аппаратуры –
но это чисто цирковой подход, к искусству он не имеет никакого отношения. Ведь
настоящий фотопортрет – это наука человековедения, это целая история жизни,
схваченная в одно мгновение и истолкованная художественными средствами.»
— Справжній
фотопортрет — це історія життя, схоплена в один момент, — каже столичний
фотограф 85-річний Леонід Левіт.
Понад 50 років працює
в жанрі психологічного портрета.
— Узяв до рук
фотоапарат у 33 роки. Працював тоді токарем на заводі Патона, — Леонід Левіт
сідає у крісло біля столу. Живе у двокімнатній квартирі на вул. Франка у
столиці. У вітальні стоїть рояль, на стінах — портрети композиторів Святослава
Ріхтера, Арама Хачарутяна, Анатолія Кос-Анатольського. — Спочатку фотографував
своїх заводських товаришів. Мої роботи почали займати перші місця на виставках.
Тоді зрозумів, фотографія — моя пристрасть.
Леонід Олександрович
народився у Москві.
— Під час війни нас евакуювали
до Свердловська. Там працював на заводі, де робили танки. Вечорами пропадав у
філармонії, бо душа лежала до мистецтва. Познайомився з киянкою, з якою після
війни роз'їхалися. Півтора року писали листи. Більше не витримав, зібрав речі й
поїхав до Києва. Влаштувався на завод Патона. Хотів піти вчитися, та не вийшло.
У приймальній комісії художнього інституту сказали: "Ви єврей, тому освіти
не отримаєте". Я плюнув на всіх тих бюрократів та мерзотників і зайнявся
самоосвітою.
Згадує, як 1965-го
знімав клоуна Олега Попова.
— Хотів зробити
психологічний портрет, та в мене нічого не вийшло. Він дуже замкнений. Без
гриму схожий на підозрілого чоловіка — ніс із горбинкою, голова лиса. Як
одягнувся і загримувався, став іншою людиною. Портрет гарний вийшов, але видно,
що це його сценічна маска.
Дістає з полиці
книжку Миколи Шудрі "Філософія фотопортрета". Показує світлину
художниці Марії Приймаченко.
— 1990 року мені
подзвонила скульптор Галина Кальченко. Каже: "Маю до вас екстраординарну
справу. Зараз до мене в майстерню із села Болотня привезуть Марію
Приймаченко". Коли вона зайшла у кімнату, побачив таку красу, таку розкіш.
Вона була справжнім уособленням української душі. Розхвилювався, але зібрався і
почав з нею говорити. Балакали про мистецтво, її картини. Зараз цей портрет
висить в Українському домі.
Найважче було
працювати із російським композитором Дмитром Шостаковичем.
— Я — єдиний, хто
зняв його без окулярів. Щоб умовити зняти їх, став перед ним на коліна. Він був
дуже вихований, почав хапати мене за руки, просив підвестися. 10 хвилин його
вмовляв.
Левіт безкоштовно
передав у бібліотеку Вернадського 500 портретів.
— Вони довго чекали,
що я випишу їм рахунок за ці роботи. Та я реаліст. Розумію, що скоро маю
вмирати, тому віддав усе безкоштовно. Ніколи не брав грошей з тих, кого
фотографував. Я мав роботу, непогано заробляв, а фотографував для душі.
Кілька років тому
Левіт робив портрети членів Спілки письменників.
— Кілька людей
прийшли на сеанс п'яними, таких одразу виставляв за двері. Заходили до мене і
казали: "А ви знаєте, що я — член Спілки?". Якщо так поводяться,
значать, вони духовно бідні. З ними не варто працювати, бо нічого не вийде.
Кількох людей зняв, але не друкував фотографії.
