Лі Міллер (1907-1977), американський фотограф

Лі Міллер (англ. Lee Miller, власне Elizabeth Miller, 1907, Покіпсі, Нью-Йорк - 1977, Чіддінглі, Східний Сассекс) - американський модний фотограф, фотомодель з обкладинки «Vogue», військовий кореспондент, яка знімав звільнення Дахау і Освенціма, друг Пікассо.

Дочка інженера, винахідника, фотографа-любителя, який знімав доньку, у тому числі - оголеною, коли їй не було й 10 років.  Батько сформував інтерес до фотографії в ранні роки. У 1920-х була модною моделлю в Нью-Йорку. Її фотографував Едвард Стейхен, один зі знімків був використаний в рекламі жіночих тампонів Kotex, що викликало скандал.

Фотокар’єра Лі Міллер  почалася в 1927 році коли на неї звернув свою дорогоцінну увагу власник журналу «Vogue» Конде Наст. Вона стала моделлю, за два роки її фотографії роботи Едварда Стейхена, Арнольда Джента та інших не менш знаменитих фотографів неодноразово прикрашали обкладинки модних журналів. У 1929 році вона вирішила сама стати фотографом і, приїхавши в Париж, стала ученицею - а заодно моделлю і коханкою - знаменитого фотографа і художника-сюрреаліста Ман Рея. Почала фотографувати сама, деякі фотографії Рея цього періоду насправді виконані Лі Міллер. Разом з Реєм застосовувала техніку соляризації. Стала активною учасницею сюрреалістичного руху, зблизилася з Пікассо (він написав її портрет, 1937,  Елюаром, Кокто, знялася у вигляді статуї у фільмі Кокто Кров поета (1930).

У 1932 році Лі Міллер повернулася в Нью-Йорк і відкрила невелику комерційну фотостудію. Серед її робіт цього часу - портрети Джозефа Корнелла.

Підприємство було досить успішним, але проіснувала всього два роки - в 1934 вона вийшла заміж за єгипетського бізнесмена і виїхала з Америки. З початком Другої Світової Війни Лі Міллер пішла від чоловіка і поселилася в Лондоні. Рідні вмовляли її повернутися до Америки, але вона вирішила стати військовим кореспондентом. Молода жінка документувала важливі військові події: бомбардування Лондона в 1940-41 роках, деякі битви 1944-45 років, включаючи звільнення Парижа. 

Після війни вона фотографувала розорену фашистами Європу, німецькі концентраційні табори і їх звільнених в'язнів. «Навіть її грубі, прямолінійні фотографії в'язнів концентраційного табору і винуватців Голокосту нагадують про мистецтво минулого, про середньовічну жорстокість на полотнах Брейгеля і Ієроніма Босха», - говорить автор книги «Лі Міллер: портрети з життя» Річард Калвокорессі.

 У 1947 році вона вдруге вийшла заміж - за молодого поета, художника-сюрреаліста і фахівця з історії мистецтва Роланда Пенроуза, одного із засновників Музею сучасного мистецтва в Лондоні. Частими гостями в їх будинку були Пабло Пікассо, Ман Рей, Генрі Мур, Макс Ернст і багато інших представників авангардного мистецтва XX століття. Міллер фотографувала знаменитих художників для біографій, які писав її чоловік, деякі її фотографії з'являлися на сторінках «Vogue», але в основному її фотокар’єра закінчилася.

У ванні Гітлера

У 1960-х роках вже мало хто пам'ятав, що Лі Міллер колись була фотографом і ні вона сама, ні її чоловік нічого не робили, щоб якось змінити ситуацію. Знову інтерес до її фотографій спалахнув в 1980-х роках завдяки старанням її сина Ентоні, який видав книгу «Життя Лі Міллер» («The Lives of Lee Miller»). З тих пір виставки її робіт регулярно проходять в різних музеях по всьому світу. У 2005 році про її життя був поставлений мюзикл «Шість фотографій Лі Міллер» («Six Pictures Of Lee Miller»).

Зірка Лі зійшла ще раз, коли вона в терапевтичних цілях захопилася кулінарією. Вона  зібрала кілька тисяч рецептів з усього світу, винайшла сотні власних, прославилася бенкетами в своєму будинку за межами Англії і виграла кілька міжнародних конкурсів з кулінарії.

Після створення в 1947 агентства Магнум Лі Міллер стала одним з його перших членів. Але картини війни, про які вона майже ніколи не говорила, не залишали її. Вона померла, будучи зіркою кулінарії, від раку у віці 70 років.

Жизель Фройнд

Жизель Фройнд (Gisele Freund, 1908-2000) народилася в Німеччині в багатій єврейській родині. Її батько колекціонував твори мистецтва і виявляв інтерес до фотографії, зокрема уважно стежив за дослідженнями Карла Блосфельдта. Свій перший фотоапарат Жизель отримала в 12 років, а на закінчення школи батько подарував їй «Лійку».

Фройнд вивчала історію фотографії в Інституті соціальних досліджень Франкфуртського університету. Під час навчання вона долучилася до соціалістичного руху, знімала антигітлерівські демонстрації, а в 1933 році була змушена тікати до Франції, а її сім'я переїхала до Англії. У Парижі фотографу довелося познайомитися з власницею відомої книжкової крамниці «Будинок друзів книги» Адрієн Моньє, письменниками Джеймсом Джойсом, Сільвією Біч, філософом і критиком Вальтером Беньяміном та іншими. У ці роки в Парижі вона працювала над дисертацією про фотографії у Франції XIX століття (дослідження присвячене історії соціальної фотографії), яка згодом була видана за підтримки Адрієнн Моньє.

 Свої дослідження з історії фотографії вона продовжила в Парижі разом з відомим фахівцем у цій галузі Вальтером Беньяміном, який у той час працював над статтею «Коротка історія фотографії», а в 1936 році видав знамените есе «Твір мистецтва в еру механічного репродукування». 

Вірджинія Вульф

Жизель Фройнд познайомилася і подружилася з багатьма видатними діячами літератури і мистецтва. Ймовірно саме фотопортрети знаменитих сучасників - Луї Арагона, Сімони де Бовуар, Семюеля Беккета, Андре Бретона, Жана Кокто, Ернеста Хемінгуея, Франсуа Моріака, Жана Поля Сартра, Шарля Ле Корбюзьє і багатьох інших - основна частина її творчої спадщини. У 1939 в Парижі та Лондоні пройшла її виставка «Знамениті письменники». Крім фотопортрета вона багато і ефективно працювала в жанрі фоторепортажу.

Ромен Роллан

У 1940 році Жизель Фройнд була знову змушена тікати від фашизму - на цей раз в Америку. Вона деякий час жила і працювала в Аргентині, пізніше в Мексиці.

У 1942 році вона перебралася до Аргентини на запрошення письменниці Вікторії Окампо. «Вже другий раз я була змушена починати життя заново. Тільки цього разу я була озброєна. У мене була професія », - писала Жизель Фройнд в одній зі своїх книг. «До цього моменту я працювала в основному як портретист. Але щоб пізнати Латинську Америку, у мене був тільки один вихід - стати фоторепортером». У цей період Жизель Фройнд співпрацювала з Magnum, Life та іншими виданнями, працюючи в різних країнах Південної Америки. З 1953 року Жизель Фройнд постійно жила в Парижі, багато подорожувала.

 У 1947 році знаменитий фотожурналіст Роберт Капа запропонував їй співпрацювати із щойно створеним фотоагентством «Магнум». Співпраця виявилося недовгим: на початку 1950 років в США почалася сумнозвісна полювання на відьом, і відомі проблеми з'явилися навіть у таких знаменитих фотожурналістів як Маргарет Бурк-Уайт, Сол Лібсон і Роберт Капа. Ніколи не приховувала своїх політичних симпатій, Жизель Фройнд теж опинилася в «чорному списку».

Роберт Капа неодноразово ризикував життям - і ймовірно, тому багатьом здавалося (і продовжує здаватися), що він ніколи нічого не боявся. Але коли знадобилася ризикнути справою свого життя, щоб заступитися за свого товариша, він ... відступив. У 1954 році Жизель Фройнд «викинули» з агентства - можливо, це найбільш ганебна сторінка в історії «Магнума» і в житті загиблого в тому ж році Роберта Капи.

Решту свого життя Жизель Фройнд провела на своїй другій батьківщині - Франції. Вона продовжувала багато працювати, випустила кілька книг, отримала ряд престижних премій, брала участь у великому числі виставок в Парижі, Берліні, Мілані, Франкфурті, Гамбурзі та в багатьох інших містах.

Ле Корбюз'є

Джон Стейнбек

Семюель Беккет. Париж, 1964

Стефан Цвейг. Лондон, 1939

Ман Рей в студії, Париж, 1967 р.

Матісс

 Ім'я фотографа німецького походження Жизель Фройнд, що пішла з життя у 2000 році у віці 91 рік, одночасно відоме і ні. Як згадують сучасники, вона засмучувалася через те, що визнання їй принесли портрети прославлених письменників і художників, в той час як сама Жизель Фройнд більше любила говорити про себе як про фоторепортерів, і до кінця життя була впевнена, що соціальна роль фотографії першорядна.

Вадим Гіппенрейтер

Вадим Євгенович Гіппенрейтер (нар.1917 р.) - один із засновників і найбільший представник російської школи художньої та пейзажної фотографії, почесний член Спілки Фотохудожників Росії, кавалер Ордена Пошани, автор 37 альбомів і книг, виданих в Росії, Англії, США, Франції, Німеччини, Чехії. З фотокамерою він пройшов всю країну, зафіксувавши її красу і заповідні місця.

Краса природи великої країни завжди була ключовою темою в творчості майстра. Природа для Гіппенрейтера - це не просто пейзаж, це природне середовище проживання, це джерело натхнення, це певна культура сприйняття цілісності світу і людини.

 «Знімаю те, що мені подобається. Треба нести власне ставлення і сприйняття пейзажу. Пейзаж - насамперед взаємозв'язок твого внутрішнього стану і стану природи. Він може бути цікавим, а може - байдужим ».

 Фотографії Гіппенрейтера - це він сам, це його розуміння, що є сутність споглядання, і досконалість зображення.

Його роботи зроблені в різних куточках країни. Це Російська Північ, і Центральна Росія, Далекий Схід і Камчатка, Урал, Саяни і гори Кавказу.

 У нього є видавничі проекти: фотокнига «Заповідна Росія» (студія Вольфсона) і перший художній фотоальбом «Кальдера Узон» із серії «Колекція Вадима Гіппенрейтера». Видавцем колекційної серії є «Фонд Фотографічного Спадщини Вадима Гіппенрейтера».

 Вадим Гіппенрейтер:

Як Ви розумієте, за довгі роки, присвячені фотографії, я жодного разу не користувався цифровою технікою. 70 років тому її просто не існувало, та й тепер віддаю перевагу аналоговій камері будь-яким сучасним винаходам. Чому? - Запитаєте Ви. Це тема для окремої розмови.

Вся моя колекція - це слайди середнього і великого формату, їх більше 50-ти тисяч 

 Вадим Гіппенрейтер:

Багато до слова фотограф приписують "художник" підвищуючи свою значимість. І навпаки: сказати художнику, що його роботи чудові, як фотографії, рівносильно образі. Принципова різниця в тому, що художник може написати картину, сидячи в порожній кімнаті. Картина-продукт його уяви, зорового досвіду і т.д. Фотограф оперує реально існуючими предметами. І те, і інше може стати витвором мистецтва ... або не стати. Просто не треба плутати поняття.

 Політикою цікавився, тільки щоб бути в курсі загальної ситуації. А моя діяльність має пряме відношення до захисту природи. Знімаю те, що мені близьке, до чого маю власне ставлення: незайману, без телеграфних стовпів і заводських труб, природу. Прагну в місця, куди не можна проїхати на машині. Привезений фотографічний матеріал - лише інструмент, яким потрібно володіти, щоб отримати цей результат.

 Працюю весь час. Збираю "свою" заповідну Росію: незайману природу, пам'ятки архітектури XII-XVIII століть, органічно вписані в навколишній ландшафт. Вершина російського мистецтва - стародавні ікони та фрески. Те, що одна людина може зробити за своє життя - лише фрагмент картини. Добре, якщо така мозаїка коли-небудь складеться.

 Знімаю природу, тому що за своїм сприйняттям я - біолог. Більшу частину життя прожив під відкритим небом, у Москві - наїздами. З ранніх років бродив і ночував у лісі, в негоду розводив багаття, зустрічав світанки біля річки. Чекаючи пробудження риб, гіпнотизував поплавок вудки, ледь видний в передсвітанковому тумані.

На фотографії: я (ліворуч) з другом після подорожі від витоків річки Сетунь. Ми втекли з піонерського табору, не проживши і тижня. Йшли вздовж берегів річки, яка впадає в Москву-ріку недалеко від нашого будинку. Пішли після сніданку, прийшли до вечері і до відповідної зустрічі вдома.

 Мої "предки". Знімок зробив в чотирнадцять років. В кожній інтелігентній родині були фотоапарати. Уміння знімати було звичайною справою. Коли збиралися родичі або гості, кликали нас, хлопців. Доводилося бути серйозними. Так фотографія з гри і цікавості переходила в навик.

 Мій вітчим говорив, що хороший фотограф зніме і скляною ґудзиком. Батька знав тільки по фотографіях. У 1917-му, в рік мого народження, його вбили, коли він в офіцерській формі повертався додому з фронту після контузії. Гіпперейти - відомий в Росії дворянський рід. Вони приїхали з Австрії за часів Петра I.

 Народився і виріс на високому березі Москви-ріки. Перші дитячі спогади - лижі. І тільки потім, як мені зараз здається, я навчився ходити. У 1937 році виграв перше першість СРСР з гірських лиж, в 1939 першим піднявся на лижах і спустився зі східної вершини Ельбрусу. Взимку того ж року виграв чемпіонат СРСР, а в 1947 році разом з Андрієм Малеїновим і Костянтином Спиридоновим вперше пройшов на лижах траверс обох вершин зі спуском на південному сході.

 Багато хто з нас у молодості намагаються довести собі, що здатні на подолання незвичайних ситуацій. Для мене такою ситуацією було автономна життя в лісі. Незабаром зрозумів, що вбивати звіра чи птаха, використовувати гриби, ягоди можу, але навіщо? Все обернулося більш складним завданням: треба знімати те, що бачиш, перетворювати побачене в зримі образи. Ось і знімаю все життя природу.

За освітою - скульптор. Закінчив Московський художній інститут імені Сурикова в 1948 році. Викладачами були видатні мистецтвознавці та професори. Це був чудовий час  розширити кругозір, що визначив  хід і сенс життя. Після інституту до Спілки художників не рвався, та й навряд чи мене туди б прийняли з моїм минулим. Не був ні піонером, ні комсомольцем. Не був і в партії. Який вже тут соцреалізм? Займався фотографією, а гроші заробляв  різними способами. Багато років працював тренером з гірських лиж.

 Перш мої пейзажні фотографії були потрібні як ілюстрації на тему "Широка страна моя родная" в альбоми до Партз'їзду, щоб розбавляти портрети генсеків. Поступово просвіти в цьому мороці збільшувалися. Журнал "Зміна" друкував нариси про пори року. Пейзажі публікували в журналах "Навколо світу" і "Радянський Союз", який поширювався за кордоном.

 Після гучних дебатів у видавництві "Радянський художник" вийшов альбом "Казки російського лісу". Всю відповідальність взяв на себе головний художник, адже на фотографіях не було жодної людини. Але видання з чорно-білими фотографіями було продано, так і не дійшовши до прилавків. Це був один з перших альбомів з моїм текстом, і тепер їх тридцять. Вони виходили в США, Англії, Німеччини, Франції, Чехословаччини. Ну, і у нас, природно.

 Пори року в природі мають своєю тональністю, настрї. Весняний проліт птахів - не такий, як осінній. Дощова осінь з важким небом вражає різнобарвним листям на пожухлій траві. Взимку все завмирає, але в цій тиші життя триває. Зміни в природі породжують різні почуття, і ці зміни повинна передавати фотографія.

На Камчатці жив подовгу, знімав виверження вулканів; нерест лососів в річках; бурих ведмедів, яких можна побачити серед білого дня біля річки чи в ягідній тундрі. Близько знімати ведмедів, коли вони на відкритому місці - випробування не для слабкодухих і, мабуть, нерозумне, враховуючи їх непередбачуваність і запальний характер.

 Знімаю дерев'яної камерою. Вона легша і зручніша сучасних металевих. Але старий дерев'яний корпус оснащений найсучаснішою оптикою і плівкою.

АЛЬБОМИ ІЗ СЕРІЇ «КОЛЕКЦІЯ Вадима Гіппенрейтера»

 Компанія ProLab спільно з фондом "Фотографічне спадщина Вадима Гиппенрейтера" представляють три колекційних альбому із серії "Колекція Вадима Гіппенрейтера":

"Кальдера Узон", чорно-білий альбом «ФОТОГРАФІКА» і «Памір. Пейзажі Середньої Азії ».

До дня народження майстра 22 квітня 2015 планується випуск четвертого альбому «Вулкани Камчатки».

Кожен альбом випущений обмеженим тиражем в 100 екземплярів і має унікальний номер, засвідчений підписом керівника Фонду - Марією Гіппенрейтер.