Борис Михайлов, концептуальна і вулична фотографія

Борис Михайлов, український фотограф, 1938 року народження, з Харкова.

Це один з найбільш значущих сучасних фотографів, інженер за освітою. Свій творчий шлях і перші фотографічні досліди він почав в Харкові. Його роботи стали символами соціальної документальної фотографії.

В кінці 1960-х років він організував свою першу  фотовиставку. Після того, як працівники КДБ знайшли фотографії його оголеної дружини і звинуватили його в порнографії, йому довелося залишити роботу інженера на харківському заводі і підробляти на різних роботах, весь вільний час віддаючи фотографії. Повністю присвятив себе мистецтву з 1998 року. Він знімав документальні сцени повсякденного життя. Найвідомішим циклом робіт періоду 1968-1975 стала «Червона серія». На цих фотографіях, де були зображені люди, їх побут і міське життя, він головним чином використовував червоний колір. Червоний служив символом Жовтневої революції, комуністичної партії і соціальної системи радянського суспільства. Ці роботи критично висвітлювали існуючу тоді політичну систему. До роботи Klebrigkeit (1982) Борис Михайлов додав примітку, де пояснив, що використовує роботи, як записи в щоденнику. Важливою частиною сучасного мистецтва вважаються його роботи «Історія хвороби». У цьому циклі він досліджує наслідки розвалу Радянського Союзу для людей, що живуть в тих умовах. Він систематично знімав бездомних і люмпен-пролетарів, які довіряли йому і погоджувалися на відверті фото. Більше 500 фотографій зображують людей, які після розвалу Радянського Союзу не змогли знайти своє місце в житті і забезпечити собі гідне існування в новій соціальній системі. Борис Михайлов відверто і прямо критикує «маску краси», аналізує стихійне неприйняття пострадянського способу життя. Це один з найбільш знакових та кращих циклів його робіт, які стали визнаними світовими шедеврами соціальної документальної фотографії.

Борис Михайлов - єдиний український лауреат міжнародної премії «Хассельблад» (еквівалент Нобелівської премії в області фотографії), яку йому присудили в 2000 році. У 2008 році був обраний членом Академії візуальних мистецтв у Берліні. Живе і працює в Берліні та Харкові.

Його роботи знаходяться в музеях і зібраннях  багатьох країн світу ( MoMA і Metropolitan Museum, Нью-Йорк; Tate Modern і Victoria & Albert Museum, Лондон; Музей Stedelijk Museum, Amsterdam; Pinakotek der Moderne, Munchen; Ludwig Museum Koln, Germany; National Museum of Art, Ocaka, Japan, і т. д.)

Нагороди

• 1997 Премія Альберта Ренгер-Патча

• 1 996 Award of Coutts Contemporary Art Foundation, Switzerland

• 2000 Премія «Хассельблад», Гетеборг, Швеція

• 2001 Citibank Fotografie-Preis

• 2001 Foto-Buchpreis der Krazna-Krausz-Stiftung, London (Kraszna-Krausz Book Award)

Борис Михайлов- дуже відомий український фотограф. Його роботи знаходяться в найбільших західних зборах, в тому числі в колекції Саатчі в Лондоні. Живе Борис Михайлов в Берліні, на роботу їздить до Харкова. Саме там він почав свою хроніку радянського життя в кінці 60-х і продовжує до цього дня.

Український фотохудожник Борис Михайлов став лауреатом міжнародної премії Goslarer Kaiserring за 2015 рік. Фотографії бомжів, люмпенів та повій західна публіка найчастіше не сприймає як "художню фотографію". Борис Михайлов тут є винятком. Харків'янин, виставки якого проходять і в Німеччині, зокрема в Berlinische Galerie, вважається одним із найцікавіших фотографів пострадянського простору. Щодо характеру його творчості мистецтвознавці сперечаються: одні кажуть про "соціальну документальну фотографію", інші ж - про концептуалізм.

В Берліні в галереї  проходила його виставка '' Чай, кава, капучіно '', представлені '' Чорний архів '' кінця 60-х і роботи з Харкова. Виставка зроблена як розгорнута книга - смішне і гірке оповідання про життя великої держави. Михайлов платить своїм моделям, виставляючи їх хворі і знівечені тіла з татуюваннями і шрамами. Він використовує їх як іспанський художник Сантьяго Сьєрра, який найняв безробітних, щоб зробити татуювання, лінії у них на спині, а потім заплатив чорним, щоб перефарбувати їх у блондинів. Як і Сантьяго Сьєрра, Борис Михайлов - художник політичний, його часто порівнюють з Нен Голдін, яка безсоромно документує таємницю своїх друзів і близьких. Роботи Михайлова безумовно безпардонні, то, що можна назвати '' жесть ''. Вони багатьох шокують. Фотограф часто звинувачується в вуайєризмі, в аморальності і в інших гріхах. Серія  ''Історія хвороби '' 1997-98 років, яка  представлена ​​в музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, включає майже 500 фотографій і розповідає про харківських бомжів.

Виставка '' Коричнева серія '' - це падіння Радянського Союзу і початок нового життя. Я взагалі весь час досліджую радянське життя, з 60-го року. Роботи показують реакцію майстра на радянське життя того часу і на проблеми теперішні.

 '' Червона серія '' - це  - 70-і роки. Всі картинки об'єднані тим, що в кожної є якийсь червоний елемент. Червоне супроводжувало все наше ідеологічне життя, свідомість - все революційне, все червоне. І тому навіть картинка побуту, в якій стовпчик пофарбований в червоне, з'єднується з ідеологічним панно з 50-ти робіт - склалася така комплексна робота про радянське.

 Найвідоміші роботи Михайлова - це фотографії бомжів. Саме завдяки цим фотографіям він став відомі на Заході.

Борис Михайлов досліджував простір Радянського Союзу, який пішов і що було. Почалася зміна ладу, відокремилися республіки, життя було дуже важким. Як відзняти це важке життя ?

Здається, що життя стало як минуле. Ця серія не єдина, це трилогія : '' Коричнева серія '', '' Синя серія '' і потім бомжі. '' Коричнева серія '' - це загальна  асоціація, що стало гірше, гірше, як ніби ми живемо спочатку під час Хрущова, потім до революції або як під час американської депресії. Наступна серія - '' Синя ''. Там асоціації були вже пов'язані з війною. Все це було в 90-ті роки, коли е розпався Союз. А вже потім , поки фотограф знову приїхав до Харкова, він побачив, що з'явився новий клас - клас бомжів.

Була зроблена  книга '' Case history '' ( '' Історія хвороби ''), картини були великі, двометрові роботи, щоб передати відчуття цього великого загального горя, горя країни.

Було звинувачення, що його фото-це образа батьківщини. Але Борис Михайлов говорить:  а чи було взагалі це чи це я придумав? З'явилися бомжі або не з'явились бомжі? З'явилися бомжі, і вони є. Тому сказати, що це неправда, не можна. Наскільки це продаж батьківщини? Який батьківщини? Яка пішла, якої вже немає?  Радянська батьківщина або яка батьківщина? Добре, можна по-іншому ще сказати - це винесення сміття з хати. Чи можна виносити сміття з хати чи треба весь час це сміття складати і залишати в своїй голові? Питання спірне. Я вважаю, що потрібно сказати про це сміття і, можливо, його не буде потім.

З висловлювань Бориса Михайлова:

v Є момент вульгарності, який дратує консервативну публіку. Але цей вульгарний момент і є повідомлення про цей  острах. Мені здається, що це просто необхідно показувати. І друга річ, яка, мені здається, мене перед самим собою захищає, це те, що багато років фотографія такого плану взагалі була під забороною. За радянських часів взагалі не можна було знімати нічого, що пов'язано з болем, з поганою життям. Це традиційне мислення було дуже сильним на пострадянському просторі. Я довгий час не бачив фотографій Голокосту, не бачив фотографій страждань війни, дуже мало цього було, це було дуже дозовано. У кіно це є, а в фотодокументації немає. Коли слід залишається, можна потім інтерпретувати словами, і слова знищують те, що було. А тут є концентрація, є моя посилена увага. Кількість бомжів по відношенню до загальної кількості людей була маленькою, але все-таки це виглядало  дико у порівнянні з тим, що було до цих пір. Так, з'явився такий новий клас, і з'явився клас високих людей. Хтось інший нехай знімає олігархів, їх життя.

v Аморально було знімати оголених жінок. А чому? Чому прекрасне стає аморальним? У певних умовах це аморально. Але коли суспільство розвивається, коли воно стає нормальним, ця аморальність вважається нормальною. Ось наше суспільство вважало, що аморально показувати оголене тіло. Але суспільство часто відстає від бажання, тому художник аморальністю зрушує норми, які застаріли.

v Чи потрібна в мистецтві провокація? Борис Михайлов: У мистецтві багато потрібно. А що, в мистецтві потрібна тільки краса? Тут можна сказати, що у мистецтва багато різних критеріїв - краса, корисність, приватний рух, особисте розуміння мистецтва.

v Провокація  важлива, провокативність на території колишнього Радянського Союзу поки має більше значення, ніж на Заході.

v Моя тема - перенести фотографію в музей і поставити поруч з хорошим живописом.

v Що робити з історією? Історія повинна залишатися, від документації історії все одно не втечеш, її потрібно залишати. Я бачу в цьому головну історичну правду. 

Барон Адольф де Мейєр – фотограф моди

Барон Адольф де Мейєр (1868-1946) – фотограф моди,   знаменитий фотограф журналу Vogue 1920-1930-х років        З появою барона де Мейєра реєстр артистичних амплуа, здавалося б навіки незмінний, збагатився ще однією роллю: слідом за героєм-коханцем прийшов герой-фотограф. Про Мейєра професіонали зазвичай говорять, що він був не стільки фотографом, скільки моделлю, а точніше, моделлю для самого себе, щоб не сказати позером. Баронство Мейєра такого ж "знатного" походження, що і титул князя Чорногорського, який носив чарівний шулер Георгій з "Тартарена" Альфонса Доде.

 Так чи інакше, але в кінці 1890-х років в аристократичних салонах і буржуазних віталень Парижа, Берліна і Лондона з'явився такий собі 30-річний новоспечений барон - витончений фотограф-дилетант, який займався цим модним ремеслом виключно з бажання заповнити дозвілля.

Новий аристократ відразу ж став членом лондонського "Камера-клубу" і Королівського фотографічного товариства.

 Про його молоду дружину Ольгу ходили слухи, що вона позашлюбна дочка принца Уельського і герцогині Каррачі". Іронічні інтонації, з якими передають цю плітку, з часом змінилися шанобливим тоном - коли принц став королем Великобританії Едуардом VII. Король вже в похилому віці. Чутливий, він не бентежиться публічним виявом прихильності до Ольги. Відповідно, ореол найвищого покровительства поширюється і на Мейєра.

 Але не тільки флер найяснішого уваги дозволив Мейєру зайняти високе положення в світі фотографії - стати членом ради "Фото-Сецессіона"  і учасником престижної американської Міжнародної виставки пікторіальної фотографії. Мейєр любив нововведення: автохромний друк - тут він був одним з перших, кольорова фотографія початку століття - і тут він лідер, лінзи фірми Пінкертона - Сміта, що дають можливість поєднати в знімку точне фокусування центру і "розмивання" по периметру, - він і їх випробував. Звідси його фірмовий стиль: силуети див, які випливають з марева кафешантанного світла або диму. Коротше, "блакитний ангел".

 Будемо справедливі: Мейер знімав не тільки опівнічних трудівниць, серед його моделей були і Мері Пікфорд, і Ліліан і Дороті Гіш, та й інші персонажі артистичного світу. Кращі знімки Джона Беррімора і Чарлі Чапліна - його. А зв'язки Мейєра з театрально-балетним світом? Про них складали легенди. Вацлав Ніжинський в "Післяполудневому відпочинку фавна" і "Шахерезади" запам'ятається разом зі знімками Мейєра.

 Доля і балувала, і карала де Мейєра. Він був занадто яскравою фігурою і одночасно сумнівною. І тому він завжди був під прицілом - і у європейських, і у американських спецслужб. Єврей, який отримав баронський титул. Що ж говорити про гестапо? Безумовно, це був їхній клієнт, оскільки в 4-му відділі РСХА прізвища прочитувалась однозначно: баронами могли бути Майєр, але аж ніяк не Мейєр. Але Мейер щасливо уникнув співбесід в департаменті неподалік від Парізі-плац і Бранденбурзьких воріт. У ті часи він уже був по той бік Атлантики, у свого американського друга Стігліца. Завдяки розпродажу вілл на Лазурному березі Мейер зміг підтримати своє благополуччя в Новому Світі.

Довоєнні та повоєнні роки - час дивацтв барона Мейєра. Знамениті будинки моди і видавничі корпорації, такі як "Харперс Базаар" (де він був головним художнім редактором) і "Вог", буквально рвуть майстра на частини. Намагаються переплатити колишні ставки: в 1920-ті роки це було $ 100 в тиждень (тобто за нинішнім рахунком близько $ 1 тис.).

 Уявити собі любителю мистецтва творчість Мейєра досить просто. Досить в черговий раз переглянути фільм Боба Фосса "Кабаре". У ньому і артист, і актор, і аристократ, і єврей, і гомосексуаліст ... Таким-то і був барон де Мейєр, що мріяв стати головним меценатом музеїв XX століття. Але не вдалося.

 Народився він в 1868 році не то в Німеччині, не то у Франції - в різний час він стверджував різне  . Невідомо, ким були його батьки. Його вважали німцем, хоча він на цьому не наполягав.

Титулувати себе бароном він почав в 1898 році, не надаючи ніяких достовірних доказів на баронський герб. Його епоха - час великих авантюристів, Стависького і Мати Харі, Распутіна і Парвуса. Але барон переживе їх усіх.

Він виявиться свідком кінця "прекрасної епохи", першої світової війни, часу "втраченого покоління", побачить другу світову і помре в Голлівуді в 1946 році.

Його біографія читається як захоплюючий роман. Здається, що все це неправда. Він - зірка світських салонів , одружений на позашлюбній дочці англійського короля Едуарда VII. Спілкується з провідними політиками ХХ століття і неодноразово звинувачується в шпигунстві.

Отже, в 1896 році Мейєр-Вільсон перебирається з континенту в Лондон. У 1896 або 1897 році одружується з Ольгою Каррачі, дочкою принца Уельського і італійської герцогині Каррачі. У 1900 здійснює навколосвітню подорож. У наступному році принц Уельський успадковує престол. Починається зліт Мейєра в міжнародний світ аристократії: король публічно демонструє свою прихильність до Ольги де Мейєр-Каррачі. Барон виявляється вхожий в Букінгемський палац. Але в 1910 Едуард VII вмирає, а новий король Георг V барону абсолютно не симпатизує. Втративши фавор двору і переставши бути улюбленцем світу, де Мейєр майже розоряється. Звичайно, тільки "майже": він змушений покинути з Ольгою Великобританію і оселитися в Стамбулі. Загадкове подружжя знімає віллу, потопаючу в садах східного берега Босфору, де європейці зазвичай не поселяються.

Стамбул на порозі світової війни - місто фантастичне, що поєднує в собі старезну екзотику Османської імперії і європейський динамізм, кишить всілякими авантюристами, темними особистостями, які шпигують на кілька розвідок відразу, ділками, що блискавично наживаються і настільки ж швидко розоряються. Будинок де Мейєра стає одним з центрів тяжіння всієї цієї публіки. Що, звичайно, не покращує репутацію барона. Чи був він шпигуном? Доказів немає.

І як раз в цей час де Мейєр набуває більшої популярності як фотограф.

Його фотографічну біографію простежити простіше. Але і вона нерозривно пов'язана з його дивною долею. Ще в 1894-95 роках Мейер-Вільсон вступає в середовище фотохудожників і звертає на себе увагу як талановитий дилетант. Мистецтво фотографії тоді ще дуже молоде, а слово "дилетант" не має негативного сенсу. Воно просто позначає когось, хто займається мистецтвом для власного задоволення. У 1896 Мейер вступає в лондонський Camera Club, який об'єднує саме таких світських дилетантів. У 1900 році його роботи експонуються на виставці "Нова школа американської фотографії" - хоча поки незрозуміло, яке відношення він має до Америки.

У 1903 де Мейер дізнається про новий винахід - фотографічні лінзи Пінкертона-Сміта. Їх специфіка полягає в поєднанні центрального фокусування з розмивом на периферії. Робота з такою оптикою, в поєднанні із заднім підсвічуванням, дає народження "фірмового знаку" де Мейера - магічного ефекту світіння навколо об'єкту, що знімається. Тому "ангельському німбу", який робить знімки барона неповторними.

У 1907 виходець з Німеччини Альфред Стігліц виставляє роботи де Мейєра в своїй нью-йоркській галереї "Фото-Сецессіон". Стігліц - один з хрещених батьків сучасного фотомистецтва, але не тільки: він же активно пропагує в Новому Світі роботи європейських художників, представників радикального авангарду, наприклад, зачинателя концептуалізму, француза Марселя Дюшана. Де Мейер стає членом "Фото-Сецессіону", найавторитетнішого тоді об'єднання фотографів, і постійно виставляється у Стігліца, хоча в перший раз вони зустрічаються в Німеччині тільки в 1909 році. У 1912 році він робить знамениті фотографії Вацлава Ніжинського у виставі "Післеполудневий відпочинок фавна" - так починається його довгий роман з російським балетом і театром. Журнал Camera Work присвячує один зі своїх номерів виключно роботам де Мейєра.

Але наближається війна, фінансове становище барона все гіршає. Він пише Стігліцу, що відчайдушно потребує грошей. І в 1914 році підписує з журналом Vogue фантастичний на той час контракт - 100 доларів в тиждень! Він перебирається в Нью-Йорк, регулярно друкується в журналі, стає провідним фотографом моди і балету. Знімає Ніжинського в "Шахерезаді". Фотографує знаменитостей.

А в 1916, захопившись езотеричними вченнями, змінює за порадою астролога ім'я Адольф на Гайєн.

Серед його друзів і моделей - Мері Пікфорд, Чарльз Чаплін, Джон Беррімор. Але йому, європейцеві до кінчиків нігтів, стає нудно в Америці. Він повертається в Париж, де, продовжуючи працювати для Vogue - цей журнал не може собі дозволити втратити такого майстра - підписує контракт з HarperХs Bazaar. Умови - неймовірний оклад, величезна квартира в Парижі і повна свобода дій. Крім цього, у нього не менше високооплачуваний десятирічний контракт з газетної корпорацією американського магната Херста.

Він знімає моду: Париж на початку 20-х вирує від нових ідей. Його фотографії колекцій Коко Шанель, Ланвена, Пато і Пере стають еталонами вишуканого смаку. Дуже багато пише - про моду, про дизайн оселі. Більш того, він сам займається дизайном одягу та інтер'єру. Незважаючи на те, що барон Гайен де Мейер - зрілий майстер, він не стоїть на місці. Його фотографії стають все більш графічними, неприродними, містичними. Він парадоксальним чином синтезує авангардну стилістику і атмосферу "кінця століття". Але і його конкуренти теж не сплять. Поступово нові фотографи витісняють його з журнальних сторінок. 1929 рік - останній продуктивний рік роботи в HarperХs Bazaar. А в 1931 - помирає Ольга, що пробула поруч з ним, незважаючи на ексцентризм чоловіка і його гомосексуальні нахили, третину століття.

У HarperХs Bazaar змінюється редактор, керівництво не відновлює контракт з де Мейером. У барона починається смутний період життя. Він занурюється в наркоманію, блукає по світу, гуляє. Але все сильніше цей багатющий і внутрішньо спустошений естет прив'язується до молодої людини на ім'я Ернст, з яким і проведе залишок життя.

1938. "Аншлюс" Австрії. Барон усиновляє Ернста, розпродає свою власність у Відні і Венеції і перебирається до Голлівуду. Розгорається друга світова. Голлівуд переповнений самими різношерстими біженцями з Європи. Це воістину інтернаціональна спільнота. Кіноіндустрія дає можливість прогодуватися дуже різним людям. Тут і багатообіцяючі поети-авангардисти, що працюють сценаристами на підхваті, і британські аристократи, перекваліфіковані в акторів на характерні ролі, і російські емігранти, і німецькі марксисти, що врятувалися від Гітлера. І, звичайно, безліч всіляких агентів впливу і просто розвідників. Навіть британський режисер і кіномагнат сер Олександр Корда, як потім з'ясується, одночасно з кінобізнесом займається розвідувальної роботою за дорученням свого друга прем'єр-міністра Вінстона Черчилля.

Можливо, старіючому де Мейеру атмосфера Голлівуду часів війни нагадує Стамбул 1912 року. Та й про нього самого ходять непевні чутки - аж надто довгий життєвий шлейф тягнеться за ним. Фотографією він майже не займається: замовлень немає, заради власного задоволення йому працювати не хочеться. Проживає накопичене. Живе світським життям: в лютому 1939 року влаштовує розкішний вечір, про який на всі лади оповідає бульварна преса. Серед запрошених, голлівудських друзів його російські друзі - Алісія Маркова, Леонід Мясін, Олександра Данилова. Тут же - постаріла Мері Пікфорд.

Його життя хилиться до заходу, він пише автобіографію, природно, дуже сумнівну, і романтичні новели, які не були опубліковані.

У 1940 році мільйонери і любителі мистецтва, подружжя Робінсон вирішують влаштувати у себе вдома виставку фотографій барона де Мейера. У нього навіть не виявляється "вінтажів", тобто оригінальних відбитків. Мабуть, остання його робота в фотографії - нові відбитки з оригінальних негативів, зроблені на сучасному папері Eastman-Kodak.

У 1946 році Гайєн де Мейєр вмирає в Лос-Анджелесі. У некролозі нічого не говориться про його заслуги в області фотографії. Все його майно переходить за заповітом Ернсту де Мейєру.

А в 1980 його фотоархів продається на аукціоні SothebyХs. Але посмертна слава барона починає сяяти тільки років через десять. На початку вісімдесятих його фотографії сприймаються як старомодні і мало не кічеві. Тоді в моді стилістика радянського авангарду, Родченко і Ель-Лисицький. Аристократичність естетства де Мейєра недоречне. Але поступово фахівці починають про нього згадувати. Напевно, це закон часу і людської культури: чим ближче черговий кінець століття, тим цікавіші стають породження кінця століття попереднього. Недарма майстра "Світу Мистецтва" і віденського "Сецессіону" так захоплювалися творами художників кінця XVIII і початку XIX століть. В кінці дев'яностих загадковий барон де Мейєр, великий фотограф початку століття, нарешті займає належне йому місце в пантеоні провідних майстрів "світлопису".

Йому притаманне неймовірно витончене володіння світлотінню, яке важко відтворити навіть за допомогою всіх сучасних хитрувань. Люди і предмети на його знімках занурені в дивне, містично мерехтливе середовище, їх оточує вібруюча аура, що то спалахувала, то була майже непомітна. При цьому, коли Мейєр фотографує моду, тканина лежить на знімку так, як хотів би її покласти кутюр'є, можна розглянути кожну застібку, побачити блиск на перлинах намиста, захопитися точністю макіяжу на чудових обличчях моделей. Люди на його творах - це вже не люди, це знаки якійсь ангельські реальності, але люди у де Мейєра не манекени. Вони - навіть якщо це цілком знайомі нам особистості на кшталт Мері Пікфорд або Коко Шанель - живуть якимись зовсім загадковими для нас переживаннями. Можливо, барон найближчий в своєму мистецтві до Пруста: його персонажі теж шукають "втрачений" час. І ось ця якість мистецтва де Мейєра раптом виявляється доречним в наш час.