пʼятниця, 21 лютого 2014 р.

Мартін Мункачі

Мартін Мункачі: Думай, коли знімаєш!


Коли йде мова про основоположників популярних у наш час жанрів фотографії,то традиційно згадують таких майстрів, як Анрі Картьє Брессон, Ансел Адамс,Юджин Сміт і Річард Аведон. Проте мало хто замислюється про те, хто був натхненником цих метрів фотографії, чиїми фотографіями вони захоплювалися і вважали їх вершиною майстерності.
Іншими словами - хто вчив вчителів? Сьогодні мова піде саме про таку людину - американського фотографа угорського походження Мартіна Мункачі.





Мартін Мункачі з'явився на світ 18 травня 1896 в невеликому угорському містечку Клаузенбург в незаможній єврейській родині. Сім'я Мартіна змінила прізвище Мермелштайн на Мункачі - в той час у суспільстві були сильні антисемітські настрої, і носити таке прізвище було просто небезпечно.

Мартін рано став самостійним - вже в 16 років він покинув сім'ю і оселився в Будапешті, де намагався заробити на життя журналістикою. Його першими замовленнями були біографії, нариси та інтерв'ю.
За спогадами майстра, його знайомство з фотографією почалося тоді, коли йому якось знадобилася ілюстрація до статті про похорон. Тоді Мункачі виявив, що його здібності до фотографії істотно перевершують його журналістський талант.






 З того часу закінчилася кар'єра журналіста Мункачі і почалася кар'єра Мункачі фотографа.

Він дуже швидко ставав популярним - через кілька років Мункачі домігся
вражаючих успіхів в фоторепортажах та спортивній журналістиці. Ще більшою популярності Мункачі домігся в Берліні, куди він переїхав у 1927 році.

У той час Берлін був головним видавничим центром Європи, місцем, де були сконцентровані найпопулярніші друковані видання. Мункачі встиг попрацювати в більшості з них: в Berliner Illustrirte Zeitung, що видаються величезними на ті часи накладом в 1 мільйон екземплярів, Modern Photography, журналах моди Die Dame і Koralle і багатьох інших.

Наближався 1933 рік. У той час у Німеччині багатьом людям мистецтва єврейського походження їх тонке чуття врятувало свободу і життя - багато хто покинув країну відразу після приходу до влади Адольфа Гітлера, коли ще нацизм не показав себе у всій красі, і ніхто не згадував про ставлення нацистів до євреїв.

Поїхав і Мартін Мункачі. Як і багато його співвітчизників, він емігрував до Нью-Йорку, в США.

Слава Мартіна Мункачі, як талановитого фотографа випередила його - відразу по прибутті він отримав запрошення спробувати себе в модній фотографії від головного редактора одного з найпопулярніших у світі видань мод Harper's Bazaar.

За який жанр б не брався Мартін Мункачі, ключовим, провідним моментом у всьому, що їм було створено, є рух у всьому. Саме його незвичайний талант в передачі руху у фотографії і тонке розуміння його сутності і зробили його одним з найпопулярніших фоторепортерів століття.






Коли він працював у жанрі модної фотографії, його моделям було забезпечено стільки руху, скільки вони могли витримати - ігноруючи принцип фотозйомки статичних поз, він змушував їх постійно рухатися, щоб він міг зловити той самий момент, який говорив би красномовніше тисячі слів.

Потрібно відзначити, що в той час творчість Мартіна Мункачі йшла врозріз зі сформованим протягом цілих десятиліть принципом статичної фотографії. Його фотографії, повні життя, енергії й руху були справжнім одкровенням для фотомистецтва початку двадцятого століття. Можна з повним правом сказати, що Мартін Мункачі оживив фотографію, відкрив нову її грань.

Говорячи про його творчість, не можна не згадати про одну з його робіт, яка в світі фотографії давно стала культовою. Це «Хлопчики, що біжать до прибою на озері Танганьїка », яка була зроблена в ході його відрядження в республіку Ліберія, що в Західній Африці. Саме ця фотографія зробила незабутнє враження на метрів фотографії, які згодом стали відоміший свого ідейного натхненника. Зокрема, одним з послідовників Мартіна Мункачі є Анрі Картьє Брессон.

За його словами, ця фотографія змінила все його життя. У той момент, коли він вперше її побачив, він зрозумів, що одна коротка мить, яка на ній зображена, може містити в собі вічність - стільки в цьому знімку енергії життя, спонтанності, радості і напруги. Ця фотографія вплинула на Брессона, як іскра, яка потрапляє на сухе дерево і перетворюється у полум'я - саме в цей момент він зрозумів, у чому його справжнє призначення.

Схоже враження цей знімок зробив і на таких прославлених майстрів
фотографії, як Юджин Сміт, Річард Аведон та інших. В їх роботах, особливо в роботах Анрі Картьє Брессона виразно простежується вплив фотографій
незаслужено забутого в наш час Мартіна Мункачі.








Вклад Мункачі в сучасну фотографію неоціненний. Він не тільки поставив основні риси тієї фотожурналістики, яку ми зараз знаємо - він викликав справжню революцію в статичній фотографії початку двадцятого століття.
З його подачі фотографія вийшла за межі тісних студій, знайшла динаміку і яскраву емоційність.
Саме він дав поштовх об'єднанню тієї вичерпної точності робіт журналіста з тонкою естетикою художника і привніс багато свіжих ідей та образів, деякі з яких використовуються фотографами і до цього дня.

Якщо врахувати значущість того, що зробив для фотографії Мартін Мункачі,
стає абсолютно незрозумілим той факт, що його ім'я виявилося забутим.

Неабиякою мірою забуттю цього великого фотографа посприяли американські музеї, які відмовлялись експонувати колекції фотографій майстра.
Це послужило причиною й того, що частина його робіт виявилися загубленою.


Мартін Мункачі помер в 1963 році. Майже на півстоліття його ім'я було забуте.
Про нього згадували тільки із згадкою про вплив, здійснений ним на тих
фотографів, імена яких у наш час стали знаковими.
Навіть його знамениту фразу, яка зараз стала хрестоматійною "Думай, коли знімаєш", приписували то Анрі Картьє Брессону, то Річарду Аведону. Проте час усе розставив на свої місця і сьогодні вже ні в кого немає сумнівів, хто серед легенд фотографії був натхненником, а хто - послідовником і учнем.



четвер, 20 лютого 2014 р.

Ірвінг Пенн

Ірвінг Пенн (1917-2009)


Якщо я дивлюся на який-небудь предмет протягом деякого часу, то видовище зачаровує мене. Це і є прокляття фотографа.  Ірвінг Пенн


Ірвінг Пенн народився 16 червня 1917 року в Плейнфілді, штат Нью-Джерсі. В 18 років він записався на чотирирічний курс рекламного дизайну до Олексія Бродовича в Школу мистецтв при Філадельфійському музеї мистецтв.
«Перераховувати все, чому навчив мене Бродович, зайве. Він, можна сказати, дав мені життя, життя у моїй улюбленій роботі », - з вдячністю згадував молодий чоловік свого вчителя, - «У своєму курсі - він називав його" лабораторія дизайну "- Бродович давав нам в якості завдань ті горішки, які й сам з насилу міг розкусити ».
Позначилися  педагогічні таланти вчителя, чи художні здібності учня або і те й інше разом, але вже в 1937 році студентські малюнки Ірвіна Пенна стали з'являтися на сторінках «Harper's Bazaar». Закінчивши навчання він деякий час працював художнім редактором журналу «Junior League», потім перейшов на аналогічну посаду в великому універсальному магазині «Saks Fifth Avenue».
Одночасно з навчанням і осягненням основ професії арт-директора юний Пенн влаштувався на літо кур'єром в Harper's Bazaar, а потім допомагав художнику малювати ескізи взуття, був підмайстром.
Пенн закінчив навчання в 1938 році і став арт-редактором журналу Ліги юніорів, а потім перейшов на аналогічну посаду в розкішний універмаг Saks Fifth Avenue. У віці двадцяти п'яти років, ведений якимось позивом, він звільнився і на свої невеликі заощадження відправився в Мехіко, де цілий рік займався живописом,перш ніж остаточно усвідомити своє справжнє покликання. Наскільки гарні були його твори ми вже ніколи не дізнаємося - через рік він знищив усі свої твори  і повернувся до Сполучених Штатів.



Повернувшись до Нью-Йорку, Пенн успішно пройшов співбесіду і потрапив до арт-редактора Vogue Олександра Лібермана, який прийняв Ірвінга на роботу в якості свого асистента. Ліберман - майже легендарна постать у світі глянцевих журналів, художник, скульптор, фотограф, дизайнер - зумів  багато чому навчити свого молодого колегу. Перший час Пенн допомагав Ліберману з підбором фотографій для обкладинки журналу. Штатні фотографи сприймали ідеї Пенна без особливого ентузіазму, тому Ліберман наполягав на тому, щоб Ірвінг фотографував сам.
Здається питання тут не стільки в безглуздості працівників, скільки у вимогливості нового керівника, а заодно і в рідкісній «противності» його характеру. Одного разу в інтерв'ю журналіст нагадав Ірвіну Пенну, що Ліберман відгукувався про нього як про людину, з якою дуже важко працювати. «Так я такий, хіба не видно», - усміхнувся у відповідь фотограф, - «Я жахливо опираюся всього. Якби Ліберман сказав мені: "Чому б тобі не сфотографувати ці квіти? ", я б відповів:" Так мені плювати на квіти ". Він сказав би: "Просто Сфотографуй їх", після чого я б поступився: "Це просто втрата часу, але якщо ти хочеш переконатися в моїй безпорадності – добре, давай "....».
З підлеглими у нього були не менш складні  відносини.
І от, використовуючи казенну камеру і свій художній досвід, Пенн створив натюрморт, що складається з коричневою шкіряною сумки, бежевого кашне і рукавичок,топазу значних розмірів і цитрусових. Фото було опубліковано на обкладинці Vogue від 1 жовтня 1943 року і знаменувало собою початок блискучої кар'єри Пенна-фотографа.
Незабаром Ірвінг продемонстрував небувалу працездатність, енергійність, багатосторонність, фантазію в найрізноманітніших сферах: Фоторедагуванні, рекламі, фотожурналістиці, портретній і постановочній  фотографії, телебаченні.
Для ранніх робіт Пенна дуже характерне використання різноманітних винайдених ним самим прийомів, колекцію яких він постійно поповнював. Приміром, він брав дві площини, що утворюють кут, і поміщав туди свою модель.
 Пенн пояснював,що сенс цієї маніпуляції в поміщенні людини в замкнутий простір, в якому деякі почувалися спокійно і в безпеці, а іншим уявлялося, ніби вони в капкані або тюремній камері.
Таким чином можна було дуже швидко сконцентрувати їхню увагу на зйомці. Ноель Кауард,герцогиня Віндзорська і Спенсер Трейсі - найбільш знамениті моделі Пенна «кутового» періоду.

Іноді Пенн використовував різні предмети мебелі або пристрої, скажімо, укладав модель на ліжко, садовив на мотоцикл, змушував взяти в руки музичний інструмент і т.д.
Іноді Пенн використовував різні предмети мебелі або пристрої, скажімо, укладав модель на ліжко, садовив на мотоцикл, змушував взяти в руки музичний інструмент і так далі  і тому подібне. Одного разу він  придбав  у сусідньому магазині старовинний килим і протягом трьох місяців використовував його як фон - різні частини килима відрізнялися по тону і візерунком, так що фотограф міг підбирати для кожної моделі свій певний шматочок фону, такого роду фон міг трансформуватися, щоразу створюючи нові поєднання узорів і колірних плям. Серед інших свої ділянки килима отримали філософ Джон Дьюї і режисер Альфред Хічкок.

Слід звернути особливу увагу на дві групи портретів: одна зроблена під час Різдва в перуанському місті Куско, інша - в студіях Лондона, Парижа та Нью-Йорка.

Перша була відзнята Пенном в 1948 році під час відрядження в Анди. Ірвінг примудрився за кілька днів між літаками вмовити місцевого фотографа здати йому в оренду свою студію, яка виглядала більш ніж екзотично: підлога з кам'яної плитки, малюнки на стінах, якийсь незрозумілий столик, на який спиралися  позуючі  моделі. Пенн відставив в куточок доісторичну камеру перуанського фотографа і,  використовуючи свій Rollei, зняв двісті кольорових і чорно-білих портретів. 
 Фотограф зробив в цій студії близько 200 портретів місцевих жителів, у тому числі знаменитий «Діти з міста Куско »(« Cuzco Children »). Цікаво простежити зростання цін на цю фотографію: в 1948 році вона коштувала близько 10 доларів, в 1978 році її ціна підскочила до 3000, а ще через десять років склала 35000. На порозі XXI століття за знімок просили вже 175000 і, нарешті, 11 квітня 2008 платиновий відбиток 48,6 * 50,2 квадратних сантиметрів зроблений фотографом  у 1971 році  був проданий за 529 000 доларів!

Другий фотопроект - «Small Trades» представляв собою значну кількість портретів робітників, одягнених у власну робочу уніформу і які  тримають в руках атрибути своєї професії або ремесла. Кожна модель знаходилася на білому фоні і висвітлювалася з боку. Це освітлення було характерним для більшості портретних робіт Пенна.У підсумку вийшло найбільша серія майстра, що складається з 252 фотографій.





У 1952 році Ліберман повідомив Пенну, що керівництву «Vogue» перестала  подобатися його робота - вони заявили, що його фотографії буквально «пропалюють сторінки».
 «Потім я зрозумів, що вони хотіли від мене славних, солодких, чистеньких картинок з гарненькими дівчатками. Я став їх робити і мене почали друкувати - 200-300 сторінок на рік », - згадував фотограф. І додав з неприхованою гіркотою, - «До того  я намагався робити фотографії, після цього я почав виробляти предмети споживання ».





На щастя ця зміна торкнулася тільки комерційної та рекламної фотографії, зйомки для індустрії моди тощо. Що стосується портретної зйомки, то в 1950-х роках і пізніше він продовжував розвивати свою майстерність і зробив багато фотографій увійшли до скарбниці світового фотомистецтва, скажімо, знаменитий портрет Пабло Пікассо 1957 року.
Пабло Пікассо
Пенн в 1953 році  відкрив  власну студію. Пенн безупинно міняв обладнання, матеріали та методи у міру того як змінювався його погляд на речі. Іноді можна було побачити в його студії Leica або Nikon з величезним набором лінз, іноді - панорамні 4х5 і 8х10 Deardorff або ж Rolleiflex з Hasselblad.
Студія Пенна здійснювала повний цикл робіт з чорно-білими знімками, але кольорові Ірвінг завжди відсилав в інші лабораторії.



Дуже цікаві спогади про роботу Пенна-портретиста залишив відомий антрополог Ліонел Тайгер, якого Пенн фотографував на початку 1980-х років. «Я пам'ятаю відчуття, що віддаю більше ніж маю, що в цей момент я був більше ніж я є насправді, розповідав не свою історію, а щось більше ... », - описував свої відчуття Тайгер. І важко буде знайти іншого фотографа здатного викликати подібні почуття! При цьому сам фотограф вважав, що він не повинен  догоджати  ні портретованому, ні замовнику, а глядачеві: «Багато фотографів вважають, що їх клієнт - це той, кого вони фотографують », - ділився Пенн секретом свого успіху в 1991 році, - «Мій же клієнт - це жінка в Канзасі читаюча "Vogue". Я  намагаюся заінтригувати, збудити, порадувати її ».

До цих пір мова йшла про Ірвінга Пенна як про фотографа-портретиста, який працює майже виключно зі знаменитостями, що звичайно не відображає всієї широти його фотографічних інтересів. Він багато і досить успішно працював з оголеною натурою, багато уваги приділяв натюрморту: «Зйомка тістечка теж може бути мистецтвом », - говорив він і доводив це на практиці протягом своєї дуже тривалої кар'єри фотографа.








 Пенн дуже любив так звані «етнографічні дослідження », фотографував папуасів Нової Гвінеї в національному одязі, інших представників так званих примітивних народів: «Вони не примітивні», -обірвав він особливо надокучливого репортера, - «Примітивні люди живуть в Нью-Йорку».





Крім фото у Vogue (американському, британському і французькому виданнях), роботи Пенна знаходяться в багатьох найбільших колекціях, включаючи Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку, музей Метрополітен, галерею американського мистецтва Addison, Балтімора музей мистецтв.

У 1958 році журнал Popular Photography назвав Пенна одним з десяти найбільших фотографів світу.Ось ці імена- 10 кращих фотографів сучасності: Юджин Сміт, Філіп Халсман, Ансел Адамс, Гьєн Милі, Альфред Ейзенштедт і Ернст Хаас, Юсуф Карш, Анрі Картьє-Брессон,Річард Аведон, І.Пенн. 


Помер фотограф Ірвінг Пенн у 2009 у Нью-Йорку  - класик фотографії XX століття, працював у безлічі жанрів, але прославився в першу чергу своїми фотографіями для модних журналів, зокрема, Vogue.
Пенну було 92 роки. 

Успіх вперше прийшов до Пенна після того, як в 1943 році він почав співпрацювати з журналом Vogue. Пенн радикально змінив підхід до модної фотографії, відмовившись від насиченої обстановки в кадрі: він першим почав знімати моделей на простому сірому фоні.