Микола Петров
Микола Петров - знакова фігура російської
дореволюційної і передреволюційної фотографії. Свою першу нагороду - золотий
жетон - він отримав в 1896 році на фотографічній
виставці в Ризі. Світлопис та його застосування в науці і техніці Петров вивчав
у професора Ф. Шмідта в Карлсруе (Німеччина).
Після повернення з Німеччини з 1903 р. поселяється в Києві.
До 1904 року Петров уже член-кореспондент
Фотографічного товариства в Карлсруе і дійсний член Київського фотографічного товариства «Дагерр», на одному із
засідань якого робить повідомлення «Про озотипіі» з демонстрацією своїх робіт,
виконаних цим способом. З 1906 року Петров обирається головою V (світлописного)
відділуКиївського відділення Імператорського Російського
технічного товариства (ІРТО),головою Товариства «Дагерр» (1906-1911), працює
викладачем фотографіїв Київському
Політехнічному інституті Імператора Олекандра II. У 1900-х роках думка Миколи Петрова про творчість того чи іншого
автора, про виставку, видання була дуже вагомою. В журналі «Вісник фотографії» він звертається з
відкритим листом «До російських фотографічних товариств» з ідеєю організації «кругових» фотографічних виставок (в 1908 р.).
Його обирають головою 2-го З'їзду російських діячів по фотографічній справі, що
проходив в Києві в 1908 році.
Поряд з активною педагогічною та громадською діяльністю
Петров продовжуєз великим успіхом брати участь у фотографічних
виставках - у Санкт-Петербурзі таКиєві в 1905 р., в Москві і Саратові в 1908 р., в
Дрездені (Німеччина) і Казані в1909 р., в Ризі і Будапешті (Австро-Угорщина) в 1910 р.
За успіхи в галузі художньої, точніше - в пікторіальній
і кольоровій
фотографії Одеське художньо-фотографічне, Одеське
фотографічне, РФО
в Москві і Іркутське фотографічні товариства обирають
Н. Петрова почесним
членом своїх товариств. Співредактор і завідувач художнім відділом журналу «Вісник фотографії »в 1912-1915 рр..
З 1914 року входив до
групи «Молоде мистецтво», керованої А. Трапані. У передреволюційні роки
Петров публікує в російських і зарубіжних виданнях ряд великих статей з питань
фотографічного мистецтва і художньої фотографії. Статті базуються на його
вдосконаленнхя в області методів друку (озомбром,
гумі, багатобарвний комбінаційний друк при допомозі озоброму), тонування знімків. Продовжує брати
участь у виставках.
Після 1917 р. успішно викладає фотографію в вузах Києва
- Політехнічному
інституті (до
1920 р.), фотографічному інституті імені Жовтневої революції (з 1920 р.), в
кіноінституті (з 1930 р.),
отримує вчене звання професор,
опублікував понад 40
робіт на європейських мовах. Після 1936 року Петров
невиліковно
хворий - його розбив параліч.
Віртуоз фотографії, або ім’я,
повернуте із забуття
На початку 1905 року у списку особового
складу викладачів і працівників Київського політехнічного інституту Імператора
Олександра ІІ з’явилося нове прізвище: Петров Микола Олександрович, позаштатний
лаборант з правами державної служби, але без утримання при кафедрі ботаніки,
старший агроном. Попри невисоку в академічній ієрархії посаду та порівняно
молодий вік (М.Петров народився 6 вересня 1875 року), новачок був уже людиною
відомою, хоча й не в агрономічній галузі. До Києва Микола Петров приїхав уже
визнаним майстром фотографії.
Варто зауважити, що серед освічених
жителів Російської імперії фотографія у той час була справою вельми популярною.
До європейських досягнень у цьому виді мистецтва Росія долучилася ще на самому
початку його виникнення в 40-х роках ХІХ століття і разом з іншими країнами
пройшла шлях від дагеротипії Ньєпса і Дагера та калотипії Талбота до
повноцінного двоступеневого фотопроцесу, який широко використовується і нині,
особливо в художній фотографії.
Повсюди в містах і містечках країни
почали з’являтися «художні кабінети» — «дагеротипні», а згодом і «фотографічні
заклади». Швидко виросли й власні майстри фотографічної справи, яких невдовзі
визнав увесь світ.
До речі, саме російський фотограф Сергій
Левицький іще в 1851 році став першим у світі володарем золотої медалі,
присудженої за серію фотографічних робіт (це були портрети і групові знімки
великого формату) на Всесвітній виставці в Парижі. З п’ятдесятих років ХІХ
століття в Росії постійно виходило кілька журналів, присвячених фотографії,
вітчизняні дослідники та інженери зробили помітний внесок у розвиток
фототехніки (використання шкіряного міху в об’єктиві, запровадження шторного
затвору, автоматичне регулювання витримки з допомогою селенового фотометра й
багато іншого), а 1878 року в Імператорському російському технічному товаристві
навіть було відкрито П’ятий (фотографічний) відділ, основним завданням якого
було поширення фотографічних знань серед жителів країни.
Одне слово, вже на кінець ХІХ століття в
країні достатньо інтенсивно розвивалася фотосправа і утворилося коло
зацікавлених нею людей.
Певна річ, багато серед них було і
молоді, особливо студентської. До таких захоплених фотографією молодих людей
належав і студент сільськогосподарського відділення Ризького політехнічного
інституту Микола Петров.
Майже з самого початку його занять
фотографією все вказувало на те, що вона для нього стане більше ніж просто
захопленням.
Недарма ж іще студентом у 1896 році на
виставці в Ризі він отримав золотий жетон — свою першу нагороду за фотороботи.
Після закінчення інституту Петров з 1900-го до 1903 року «вдосконалювався в
науках» у Німеччині, причому не лише за здобутим там фахом, а й у галузі
фотографії.
Після приїзду до Києва М.Петров швидко долучається до фотографічного життя
міста і невдовзі стає одним із тих, хто визначає його пульс. Доречно буде
зауважити, що і до його входження в спільноту київських професіоналів і
аматорів фотографії воно було достатньо інтенсивним.
Варто нагадати, що перший «фотографічний
заклад» І.Гуковського в Києві з’явився ще 1844 року, а в 1904 році, коли до
міста приїхав Микола Петров, тут працювало вже 44 фотоательє, одна фототипія і
три фотоцинкографії! В Києві проводилися виставки, видавалися фотоальбоми
краєвидів України та її міст і фотографічні поштові листівки різноманітної
тематики. Саме в Києві місцеві майстри В.Воюцький і О.Рудковський видали перший
у країні фотокалендар.
Отже, Микола Петров, який на той час уже
був відомий своїми фотографіями та статтями не лише в Росії, а й за її межами
(у 1904 році він отримав звання члена-кореспондента Фотографічного товариства в
Карлсруе), у київському фотографічному середовищі був прийнятий як свій. Цьому
сприяло й те, що фактично відразу після влаштування на роботу в КПІ він почав
читати лекції та вести практичні заняття з фотографії — першим у вищих
навчальних закладах Росії.
Пізніше цей перший загальний курс з
фотосправи розвинувся в кілька спеціалізованих: у різні роки в різних
навчальних закладах Петров викладав «Історію фотографії», «Енциклопедію
фотографії», «Практичну фотографію», «Технічну фотографію», згодом — і
«Фотокінолабораторію».
Крім того, в перший же рік своєї роботи
в КПІ він узявся створювати при Механічних майстернях інституту спеціальну
фотографічну лабораторію, яку невдовзі було визнано однією з найкращих у
країні. По якімсь часі тут не лише отримували практичні навички студенти, а й
проводилася значна науково-дослідна робота, результатом якої стало розроблення
нових методів дослідження речових доказів із допомогою їх фотографування для
потреб судової експертизи в інфрачервоних, ультрафіолетових та рентгенівських
променях; технології прочитання вицвілих, стертих або витравлених написів тощо.
Таким чином завдяки М.Петрову більш ніж на два десятиліття Київський
політехнічний інститут став центром розвитку фотографічних технологій в Україні
Варто зазначити, що з Німеччини Микола Петров привіз не лише визнання колег по
фотосправі, а й неоціненний досвід роботи в різних техніках — озотипії,
бромойлі, вінтажі, пігментному друку тощо.
Осівши в Києві, Микола Олександрович
активно працює і як фотохудожник, і як теоретик художньої фотографії. Він чітко
розрізняє дві складові фотографії — мистецьку й суто прикладну, гармонійно
поєднуючи обидві у практичній діяльності й теоретичних розвідках.
Саме Петров став одним із піонерів і головним ідеологом вітчизняного
пікторіалізму (від лат. pictus — писаний фарбами та англ. Pictorial — мальовничий) — напряму фотомистецтва, який зародився на Заході наприкінці
ХІХ століття.
В основі його лежав принцип самоцінності
зображення, критерієм художньої вартості — відповідність уявленням про
прекрасне, а одним із головних джерел — знахідки художників-імпресіоністів та
представників деяких інших художніх течій. Утім, прискіплива увага до форми й
акцент на красі об’єктів зйомки не ставали на заваді змісту робіт, недарма ж
М.Петров відомий насамперед як тонкий майстер психологічного портрета.
Кілька десятків його робіт, які збереглися до сьогодні, свідчать про високе
художнє обдарування автора, його надзвичайно розвинене почуття прекрасного і
тонкий естетичний смак. Принагідно уточнимо, що в даному разі йдеться про
авторські відбитки, зроблені Петровим з використанням різноманітних спеціальних
технік друку, бо з одного й того ж негатива можна отримати абсолютно різні
позитивні зображення — все залежить від рівня майстерності автора і техніки,
яку він застосовує.
Історики вітчизняного фотомистецтва одностайно вважають Миколу Петрова
новатором: саме він першим у вітчизняному фотомистецтві почав застосовувати
об’єктив типу «монокль», тобто однолінзову систему, яка дає можливість досягати
особливої живописності зображення завдяки «м’якій», трохи розпливчастій
промальовці деталей.
У 1906 році М.Петрова було обрано головою Київського товариства
фотографів-аматорів «Дагер». Цю посаду він обіймав до 1912 року. Товариство
об’єднувало спочатку любителів фотографії лише Києва, а згодом — Київської та
інших губерній Південно-Західного краю Російської імперії.
За його головування Товариство «Дагер»
стало відомим в усьому світі, адже фотороботи його членів неодноразово
визнавалися найкращими на виставках, які проводилися не лише в Росії, а й
далеко за її межами.
М.Петров був добре знаний не лише як фотохудожник, дослідник і викладач — він
мав високий авторитет і як теоретик фотомистецтва. Його статті і книжки можна
розділити на дві групи: перша — ті, що стосувалися фотохімії та нових
технологій фотографування і друку; друга — праці, присвячені художнім проблемам
фотомистецтва та історії фотографії (останніми, до речі, послуговуються і
цитують дослідники і сьогодні).
Друкувалися його роботи регулярно. Мало
того, кілька років він навіть був співредактором і водночас керівником
художнього відділу московського журналу «Вестник фотографии». Про стиль його
статей уже в наші дні відгукнувся відомий російський фотохудожник Георгій
Колосов: «...вражає сама мова, якою писалася не лише критика, а й технічні
статті… І абсолютний блиск — тексти Миколи Петрова про пікторіальну
фотографію»…
Писав і видавався він, до речі, кількома
мовами і всіляко пропагував вітчизняну фотографію за кордоном: у 1912 році,
крім статей, видрукував у Німеччині книжку «Художня фотографія в Росії», у
1913-му — в Англії «Пікторіальну фотографію в Росії».
У 1916 році М.Петрова відрядили в розпорядження Кабінету науково-судової
експертизи при прокурорі Київської судової палати. Після революції і до 1934
року він працював у Науково-дослідному інституті судових експертиз, де очолював
спочатку секцію, а згодом відділ фотографічних досліджень.
Проте не полишав і викладацької роботи:
до 1920 року читав спеціальні курси в КПІ, з 1921-го по 1923-й — у
новоствореному Київському фотографічному інституті, потім до 1930 року — на
теакінофотовідділенні Київського художнього інституту, а з 1930 року — в
Київському державному інституті кінематографії, отримавши звання професора.
Менше відомі його тогочасні художні роботи. Пояснюється це просто: пікторіалізм
не вписувався в запропоновану радянською владою систему художніх координат. На перший план у два пореволюційні десятиліття вийшло репортажне фото, в
роботах фотографів всіляко вітали піднесений настрій трудових звитяг і
переможного революційного поступу.
Пікторіалістські рефлексії відверто
дисонували із загальним ладом картини світу, що його з допомогою мистецтва
намагалися витворити в Країні Рад тодішні ідеологи. Художні пошуки та естетські
знахідки залишалися «для душі».
У 1936 році Миколу Олександровича розбив
параліч, про роботу вже не могло бути й мови. Помер він у 1940 році…
Показово, що жоден із радянських архівів чи, тим більше, музеїв, не виявив
інтересу до творчого спадку знаного професора і фотографа.
Багато років про Миколу Петрова та його творчість в СРСР майже не згадували.
Інколи його ім’я виринало в якихось спеціальних працях, присвячених історії
вітчизняної фотографії, але здебільшого лише в переліку відомих фотомитців
дореволюційного періоду.
Практично всі роботи Петрова вважалися
втраченими, теоретичними ж його розвідками мало хто цікавився.
І
тільки в 90-х роках минулого століття почали з’являтися згадки про нього. Але
минуло ще кілька років, перш ніж любителі фотографії змогли побачити його
роботи.
Спершу їх включали в колективні експозиції
фотомайстрів першої половини ХХ століття, а в 2004 році вперше було
організовано і його персональну виставку. На ній експонувалися твори, які три
чверті століття зберігалися в сімейному архіві Ольги Іванівни Шмальгаузен,
доньки видатного українського зоолога-морфолога академіка І.Шмальгаузена і
родички М.Петрова.
До
речі, її чарівний портрет у півторарічному віці, зроблений майстром у 1912
році, теж був серед експонатів. Шкода лише, що виставка ця відбулася не в Києві,
а в Москві…
