Олександр Родченко
«Ми не бачимо те, на що дивимося. Ми не бачимо
чудових перспектив-ракурсів і положень
об'єктів» О. Родченко
Ім'я Олександра Родченко в наш час відомо
порівняно непогано. Він відомий нам як
один з родоначальників безпредметного живопису, головний інженер конструктивізму, піонер радянської
фотографії, що уже при житті зробив класикою власне новаторство, і навіть
«пророк» «мистецтва» сучасної реклами.
При цьому,
далеко не всяка, знайома з цим ім'ям людина
знає про те, що протягом сорока
із зайвим років Олександр Родченко працював спільно з своєю дружиною, чудовим
художником-дизайнером Варварою Степановою, і практично кожен зі створених ними творів є результатом спільної роботи.
Творчість двох художників, при
специфіці кожного з них, що зберігалася
, була максимально тісно переплетена між собою, чому сприяла організація їхньої діяльності й
самого способу життя в унікальній квартирі-майстерні.
Тому, розповідаючи про художнє явище, іменоване «Родченко», на ділі
доводиться говорити про життя й
роботу цих двох людей.
Олександр Родченко й Варвара Степанова
познайомилися в 1913 році в Казанському художньому училищі. Після його
закінчення й проходження військової
повинності в санітарних частинах армії Родченко, син пралі й театрального
бутафора, залишився в холодному петербурзькому підвалі, без усякої можливості
до існування, і з величезним бажанням працювати.
В 1917 році,
відразу ж після Лютневої революції в Москві створюється профспілка художників-живописців. Родченко
стає секретарем його Молодої Федерації, і займається, в основному, організацією
нормальних умов життя і роботи для молодих художників, більшість із яких
привітало Жовтневу революцію.
Олександр Родченко почав фотографувати в 1924
році, і вже через рік почалися його перші - у Радянській Росії - експерименти з
ракурсом і точками фотозйомки.
Його, як художника, ніяк не задовольняла стандартна горизонтальна
композиція й прямолінійний ракурс, що
були «нерушимою традицією» для фотографів того часу. Ще одним, надзвичайно важливим кроком, стала
корінна зміна самої тематики фотографії.
На початку двадцятих вона найчастіше зображувала статичні «скульптурні композиції», що « ставились
в художніх позах».
Родченко
вважав, що саме фотографія може, - а значить повинна стати тим єдино правдивим мистецтвом, що максимально
точно відображає життя - в моментах, що становлять його рух. Для цього треба
було знімати це життя молодої радянської
республіки, що тече, споруджуване навколо, усюди, поруч, показувати його під
всілякими ракурсами, що дозволяють, за його
думкою, «піймати» і розкрити зміст предмета або навіть цілого
соціального явища.
Саме ці ідеї
Родченко - знову таки, не задекларовані, а просто виражені в самих новаторських знімках, швидко
завоювали величезну популярність серед
молодих фотографів і створили в радянській фотографії цілий напрямок «робочих фотокорів», як
ударний підрозділ великої молодіжної армії «робкорів». Із цієї школи й вийшли
потім кращі радянські фотографи 30-х - Аркадій Шайхет, Борис
Гнатович, Марко Альперт.
А наприкінці
двадцятих створюється об'єднання «лівих» фотографів - група «Жовтень» і
Родченко стає одним з його керівників. У композиції й в ідейному смислі своїх
знімків Родченко працював в одному напрямку з
Едвардом Уестоном і Тіною
Модотті, а його експерименти над різкістю фотографії випередили техніку американського «Об'єднання
f/64», названого так по типу об'єктива,
що дає найбільшу різкість зображення.
«Творити нове треба новими засобами вираження.
Ми повинні створювати й будувати у
всеозброєнні сучасної науки й техніки» - писав в 1920 році Родченко.
Фотомонтаж став одним з
найважливіших, художніх засобів періоду
поліграфічного конструктивізму Родченко - шедевром майстра може бути
визнано видання поеми Маяковського «Про это» (1923), оформлене фотомонтажами.
Незабаром домінуюче місце в його творчості зайняла фотографія; початок цьому було покладено в
1924 виконанням ряду портретів (В. В. Маяковського, М.М.Асєєва, О.М.Довженко,
портрета матері й ін.).
Майстер
портрета, репортажної зйомки, жанрових знімків, художник відрізнявся новаторським використанням контрастної
світлотіні, а композиційна побудова
кадрів викликала появу термінів
«перспектива Родченко» і «помилкова
перспектива Родченко».
В 1930-і рр., після декретування
соціалістичного реалізму в якості
єдиного стилю й методу, творчість Родченко все частіше й частіше
піддавалося шельмуванню, (цькування закінчилося виключенням майстра з членів Союзу радянських художників в 1951;
відновлений в 1954).
Ракурс, незвичний людському оку, був ізюминкою
й відмітною рисою його фотографічного мистецтва. Сам він це пояснював так:
«Візьми історію мистецтв або історію живопису всіх країн, і ти побачиш, що всі картини, за незначним виключенням, написані
або з пупа або з рівня очей.
Гадане враження від примітивів і ікон не
приймайте за точку з пташиного польоту. Це просто піднятий обрій
для вписня багатьох фігур; але кожна з них узята з рівня очей. Усе в цілому
не відповідає ні дійсності, ні точці із пташиного польоту.
Незважаючи на
гаданий погляд зверху, кожна фігура має правильний фас і профіль. Тільки
розміщені вони одна над іншою, а не одна за іншою, як в реалістів.
Новий швидкий
реальний відображальник світу - фотографія при її можливостях, здається, повинна б зайнятися
показуванням світу із всіх
точок, виховувати уміння бачити з
усіх боків.
Ми, привчені бачити звичне і щеплене, повинні розкрити світ видимого. Ми повинні революціонізувати
наше зорове мислення. Ми повинні зняти з очей
завісу, названу - «з пупа». Знімайте із всіх точок, крім «пупа», поки не будуть визнані
всі точки. І самими цікавими
точками сучасності є точки зверху долі і знизу нагору і їхні діагоналі.
І сьогодні
Родченко, мабуть, найбільш відомий
своєю художньою фотографією. Фотографія
була «хлібом», основним будівельним матеріалом
Родченко й Степанової ще й тому,
що з неї «будувалися» практично всі колажі художників, що робило її необхідним
для їх оформлювальної роботи. Тому
знімати доводилося практично щодня.
Особливо часто
Родченко «зображував» людей. Саме завдяки його портретній серії ми маємо прекрасні знімки Маяковського,
Довженко, Бріків, Третьякова, Асєєва й,
звичайно, Степанової. Однак найчастіше Родченко
працював на московських вулицях, де своїм незручним апаратом 9...215;12,
а потім «Лейкою», «клацав» робітників,
непманів, демонстрантів, товкучку в трамваї,
контрасти старого й нового життя Москви, за словами Олександра
Лаврентьєва, «він як соціолог, фіксував
життя міста в єдності старого й нового».
Родченко вважав фотоапарат інструментом, необхідним як для сучасного художника, так і для будь-якої
іншої людини, високо цінував
документальність фотографії як засіб не зображення - відображення життя людей, розробляючи ракурсну композицію
фотокадру, він давав портрети в різких
просторових скороченнях, що надавало їм особливу «життєвість». Ту життєву реалістичність, що він завжди ставив на перше місце.
Ще в 1929 році
його намагалися звинуватити в наслідуванні західним фотографам, однак в опублікованій «Новим Лефом»
статті він простим способом - датами
хронології створення своїх робіт, спростував всі підозри в запозиченні в «буржуазних лжетворців».
У серпні 1943
року із затемненим світломаскуванням Москви Родченко писав дочці в Молотов (нині Перм): «Вечір... Я один.
Дивлюся на майстерню, на стіни, де мої речі, і думаю... Невже буде тут сидіти
вже літня Муля (домашнє ім'я дочки Варвари) і її діти, і вона буде дивитися на
мої речі й думати: «Ех!… Шкода, батько не дожив, його вже визнають, і речі висять у музеях. А він писав, і що він
думав? Невже він був упевнений у цьому,
чи ні... Якщо впевнений, тоді йому було легко...»
…Мила майбутня Муля, тобі може із чистим
серцем сказати покійний батько. Цілком не був упевнений, а це було, як хвороба.
Невідомо, навіщо працював. А от як зараз думав, що все знищать, викинуть і ні
однієї речі не залишиться ніде. О, якби я був хоч трохи впевнений, мені було б легше... Як старий думаю, що
пройшло в цій квартирі. Слава. Любов і
Життя... Що ж залишилося? Чи був я щасливий? Славу я нехтував. Любов...
обмежив, життя не цінував. Фантазію одну не обмежував. І робив те, що
подобається. От і все...«
На щастя,
роботи Олександра Михайловича Родченко не знищені, не викинуті. До нього
прийшла слава, яку він нехтував. Він
визнаний у всьому світі.
В 1998 році в нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва (Мома) пройшла грандіозна виставка робіт Родченко. Був представлений «весь» Родченко - живопис, графіка й, звичайно, фотографія, відтворена кімната робочого клубу, що експонувалася на Всесвітній виставці в Парижі.
До відкриття
виставки були випущені новий альбом робіт Родченко, буклет, багато
листівок з репродукціями його фотографій і живопису,
сувеніри.
Донька Родченка, Варвара Родченко (нар.1925 р.) продовжує справу батька як художник-графік, займаючись оформленням книг,
журналів, плакатів, виготовленням фотограм.
